У цеглі

Залишається лише дивуватися тому, наскільки швидкоплинним є час. Впевнений, що кожна людина в потоці щоденної рутини, кидаючи погляд на календар, чи годинник, іноді замислюється над тим, як блискавично минають дні, тижні та цілі місяці. Розуміння цього може бути як приємним, коли, наприклад, чекаєш на бажану відпустку, так і жахаючим. Втім, повною мірою усвідомити глибину невідворотності цього процесу можливо лише тоді, коли більша частина життя залишилася далеко позаду, волосся вкриває срібна сивина, а єдине, що продовжує гріти душу – спогади про давно минулі роки. З наближенням кінця моїх днів ця істина починає грати у свідомості новими фарбами, а в ті моменти, коли я занурююся у спогади, вона відкривається з іншої, до цього незнаної сторони. Однак, у світі є речі та явища, перед якими навіть час є безсилим, і саме про таку річ я хотів би повідати нижче.

Усе моє життя пройшло в промисловому районі нашого міста. Стара двоповерхівка, в якій знаходиться моя квартира, була збудована в повоєнні роки, коли я був ще зовсім хлопчиськом. Напевно, в кожному великому місті збереглося кілька таких будинків, які, втім, нічим не поступаються, а подекуди навіть переважають за якістю сучасні новобудови. На відміну від переповнених висоток, наші домівки стоять у тиші й спокої, дрімаючи під кронами дерев та зберігаючи пам’ять про колишні часи. Окрім згадок про життя багатьох поколінь, у їх стінах назавжди увічнені спогади страшенної розрухи, горя та злиднів, яку залишила по собі війна. Добре пам’ятають вони й тих мовчазних людей, на плечі яких була покладена ноша відбудови зруйнованого міста – німецьких військовополонених.

Кожного дня я мав змогу спостерігати за ними, спершу пихатими та гордими, а потім повністю приниженими. Ще на початку війни вони відчували себе в нашому місті господарями та плекали надії на створення «Тисячолітнього Рейху». Проте, вже зовсім скоро їх, брудних та зацькованих, гнали на будівництво, працювати до сьомого поту та спокутувати гріхи за вчиненні звірства. Щоранку цілі юрби гітлерівців проходили повз наш будинок, але вже не зі сміхом та піснями, а під лайку конвоїрів та удари кийків, і лише пізно ввечері поверталися до вбогих бараків, які за іронією долі збудували для євреїв у перший рік окупації. Спочатку місцеві часто кидали в німців камінням та багнюкою, але згодом, коли градус ненависті до переможених ворогів знизився, почали носити їм їжу та старий одяг, на що у відповідь вони кланялися та говорили «данке».

Серед тієї сірої маси особливо мені врізався у пам’ять один фріц, про якого й піде мова далі.

Пам’ятаю, то була весна 45-го року. Попри те, що поразка Німеччини з кожним днем ставала все ближчою, на фронті ще тривали запеклі бої, свідченням чого були нові партії полонених. Одного дня у натовпі крокуючих із залізничної станції німців я вперше й побачив Генріха, високого чоловіка в окулярах з роговою оправою, одягнутого в довгу шинель, яка була для нього явно завеликою. Про його ім’я, як і про те, що він потрапив у полон під час боїв за Кенігсберг і за фахом був будівельником, мені стало відомо від Михайла Степановича, одного з конвоїрів, який до війни працював вчителем німецької мови та виконував у таборі функцію перекладача. Якимось чином йому вдалося заприязнитися з німцем, а відносини між ними можна було б назвати близькими до товариських, тому значну частину інформації про нього я дізнався з його вуст.

На перший погляд, Генріх нічим не відрізнявся від своїх похмурих земляків, окрім хіба що дивовижної любові до життя, яку йому вдавалося зберігати всупереч страхіттям полону. Нерідко ми з друзями бігали до нього та крадькома приносили то картоплину, то кусень хліба, адже їжі в той час страшенно бракувало. Він своєю чергою часто показував нам фотографії вродливої дружини, співав німецькі пісеньки, а також щось замріяно розповідав про далекий Фатерлянд. Як пізніше говорив Михайло Степанович, Генріх сподівався якомога скоріше повернутися до рідного селища та вірив, що адміністрація табору зверне увагу на його наполегливу працю та скоріше відпустить додому.

На превеликий жаль, цим мріям так ніколи й не судилося здійснитися. Наприкінці осені до табору прибув новий начальник, і один з наглядачів, який бажав перед ним вислужитися, доніс йому, що Генріх ще з двома полоненими нібито готує спробу втечі. Того ж дня після роботи німця було викликано на допит, де троє охоронців били його до тих пір, поки той не втратив свідомість. Після цього Генріха залишили помирати на задньому дворі, де він цілу ніч пролежав у багнюці під проливним дощем, не в змозі навіть підвестися на ноги. Двоє медсестр помітили його біля стіни бараку лише зранку, наскрізь мокрого та повністю замерзлого. У шпиталі Генріха відпоїли чаєм та надали допомогу, але його ослаблий від важкої фізичної праці та недоїдання організм не зміг пережити такого удару. Ще чотири дні після того інциденту німець важко мучився, час від часу втрачав свідомість та постійно марив, а на п’ятий віддав Богу душу.

Генріха, як і багатьох інших полонених, які померли від голоду, переохолодження, тифу, або дизентерії, поховали у братській могилі за містом. Сьогодні там не облаштовано цвинтар, не встановлено пам’ятника, меморіальної дошки чи ще чогось подібного, тому про цю жахливу сторінку історії нашого населеного пункту не нагадує абсолютно нічого. Залишилися тільки спогади та розповіді купки літніх людей, які роками передаються з покоління в покоління. Однак, навіть багатьом старожилам не відомо те, про що знаю я.

Ще за життя про Генріха ходили моторошні чутки. Справа в тому, що за ним часто помічали різні дивацтва. Наприклад, полонені й наглядачі подейкували, що Генріх ставився до процесу будівництва не з притаманною для німця педантичністю, а так, немов це був цілий ритуал. Одні розповідали, як він лагідно гладив кожну цеглину, тихо розмовляв з дерев’яними балками, навіщось прислухався до цвяхів та й загалом поводився так, наче мав справу не з будівельними матеріалами, а живими істотами. Інші стверджували, що Генріх під час роботи закладав у фундаменти, підлоги та стіни будинків носові хустинки, ґудзики, гребінці та тому подібний мотлох. Тоді він працював у похоронній бригаді, тому про джерело таких знахідок всім було відомо. На моїй пам’яті навіть залишився випадок, коли один з полонених помітив у його руках натільний хрестик свого померлого друга, через що між ними ледь не сталося бійки. Все це викликало тривогу, яка невидимою хмарою нависала над табором та породжувала про Генріха нові плітки, які після його смерті стали ще більш страхітливими.

Мені й досі складно дати собі відповідь на питання, чи можна віднести явище, про яке йтиметься нижче, до категорії міських легенд, народних переказів чи фольклору. Скоріше за все, воно є просто сукупністю зловісних подій, які відбувалися з різними людьми у різний час. Перший такий епізод трапився навесні, коли на зміну лютим хуртовинам прийшли сильні зливи. У той період з табору почали один за одним зникати німці, причому за дуже загадкових обставин. Звичайно, спочатку все списали на втечу та почали активні пошуки, а контроль за полоненими з боку адміністрації став ще суворішим. Проте, коли службові собаки привели наглядачів до яру біля залізничної дороги, побачене спантеличило навіть деяких фронтовиків.

За словами Михайла Степановича, який теж брав участь у тих пошуках, перед ними відкрилася наступна картина: близько десяти виснажених втікачів сиділи навколо столу та з незворушним виглядом намагалися імітувати щось на кшталт світського бенкету. Хтось вів жваву розмову з саморобними опудалами, інші з блаженною усмішкою танцювали вальс з мундирами, лагідно звертаючись до них «фрау», а треті з неприхованою насолодою їли траву, глину та пісок, після чого витирали рот нагрудними хустками з якогось лахміття. Замість столових приборів вони мали загострені палички, а посудом слугувало пласке каміння та кора дерева. З одного кутку столу лунав веселий гомін, а з іншого чувся дзвінкий стукіт порожніх консервних банок, які, вочевидь, в їх хворій уяві були розкішними бокалами. Кілька людей навіть вдавали духовий оркестр, використовуючи гілки та арматуру в якості музичних інструментів.

Від ірраціональності того, що відбувалося, загін пошуковців спочатку розгубився, але після наказу командира всі як один рушили вперед. Полонені не чинили наглядачам опору, а колишній німецький офіцер, який сидів на чолі столу, після затримання навіть вигукнув тост та вітав інших з довгоочікуваним поверненням на батьківщину.

Після цього випадку втікачів ізолювали в окремому бараці. Їх більше не залучали до робіт, оскільки вони повністю втратили зв’язок з реальністю та кожного дня святкували фальшиве повернення додому. Ні медичні огляди, ні спроби побудувати з ними діалог не давали результату, а медики з мізерними запасами ліків нічим не могли допомогти. Складалося враження, немов безглузді застілля стали єдиною метою їх буття, а все інше просто втратило для них сенс. В кінці-кінців, через декілька днів за божевільними гультяями приїхала вантажівка, яка мала забрати їх до райцентру. Коли конвоїри виводили німців з бараку, ті з них, хто ще залишився в живих, нагадували в’язнів концтабору. Їх тіла були схожі на живі скелети, крізь бліду шкіру яких можна було порахувати всі ребра. Але найбільше маленького мене вразило те, що навіть в такому стані вони все одно продовжували усміхатися та горланити веселі пісні.

Всупереч лікарським звітам та начебто логічним на перший погляд висновкам, серед німців поширилася альтернативна версія того, що ж насправді сталося. Знайшлося багато очевидців, які стверджували, що незадовго до втечі полонені ходили до місць, де Генріх ховав речі покійних співвітчизників. Звідси й бере початок легенда, про яку в нашому районі зайвий раз воліють не згадувати. Згідно з нею, втікачі були глибоко обізнаними про суть обрядів Генріха та вірили, що завдяки ним йому вдалося вселити у будівлі якусь надприродну силу, здатну виконувати бажання. У таборі навіть сформувався культ, прихильники якого у своїх проповідях говорили, що для цього необхідно здійснити певну послідовність дій та пожертвувати дорогу особисту річ. Ймовірно, в такий спосіб вони прагнули знайти для себе хоча б якусь опору та надію в скрутних умовах, і їм це вдалося. Найбільш забобонні шепотілися між собою про те, що послідовники секти мріяли повернутися до Німеччини та вирішили здійснити ритуал. На диво, хтось або щось з протилежного кінця реальності відповіло на цей заклик, але сприйняло бажання в спотвореній формі, а в якості плати взяло не речі, а їх душі.

Пізніше я ще неодноразово розмірковував цим даним питанням, але цілісну картину мені вдалося побудувати лише через багато років, коли Михайло Степанович розповів про деякі важливі деталі.

Перед своєю смертю Генріх звернувся до нього з незвичним проханням. Він передав йому свою обручку, котру попросив заховати в стіні одного з будинків. У відповідь на здивування Михайла Степановича, німець незрозуміло пробурмотів про давній звичай, якого під час будівництва дотримувалися ще його предки. Крім того, Генріх говорив про спроби спокутувати провину за участь у війні через обряди, які він здійснював. Після цього полонений щось пояснював про частинки людської душі, їх божественну природу, а також про міцність і надійність, які вони в собі несуть. Якщо коротко, вся суть його сплутаних розповідей зводилася до того, що річ протягом життя свого власника вбирає в себе його спогади, емоції та переживання, а разом з цим і крихту духу. Це може бути що завгодно, починаючи від сімейної реліквії та закінчуючи подарунками від близьких, головне – рівень емоційного зв’язку конкретної людини з предметом. За допомогою такої речі можна забезпечити непорушність будь-якої будівлі на довгі роки. Водночас, душі померлих таким чином відроджуються в новій формі, перетворюючись на вічних мешканців будинків.

Спочатку Михайло Степанович сприйняв розповіді Генріха як марення на смертному одрі, але його прохання все-таки виконав, після чого тривалий час нічого дивного в нашому районі не відбувалося.

Свідком наступного випадку мені довелося бути вже в дорослому віці. Він стався в середині 70-х, коли поблизу мого кварталу почалося будівництво перших заводів. Завдяки сприятливим географічним умовам, наше невеличке місто почало перетворюватися в індустріального гіганта, яким продовжує залишатися й до сих пір. З усіх куточків країни сюди хлинув великий потік людей, серед яких був і Дмитро. Він працював головним інженером на металургійному заводі й жив у затишній квартирі, яку йому виділили у сусідньому будинку. Зовнішньо він виглядав так, наче зійшов із зображення агітаційного плакату та був втіленням зразкового радянського громадянина: високий, стрункий, завжди при грошах та на хорошому рахунку як у керівництва, так і в усіх мешканців району.

Після роботи ми часто засиджувалися в столовій, де одного разу хтось із заводських роботяг повідав Дмитру нашу місцеву легенду. Здавалося, комсомолець та атеїст, який вірить у світле соціалістичне майбутнє, ніколи б в житті не повівся на подібні казки. Однак, несподівано для всіх, інженер прийняв цю розповідь за чисту монету. Дізнавшись про місця, де Генріх ховав речі небіжчиків, він вирішив її перевірити.

Нікому не відомо, чи відбулася його зустріч з потойбічним, чи ні. Відомо лише те, що з того моменту Дмитро став буквально танути на очах: вліз у борги, втратив роботу та почав по-чорному пити. Він заколотив зсередини вікна, обмежив контакти з оточуючими, продав з квартири нажите добро та перебивався рідкими заробітками. Досить швидко молодий інженер перетворився на божевільного, від вигляду якого перехожі на вулиці сахалися, а дітлахи вигадували про нього страшні історії. Інколи сусіди Дмитра розповідали, що вдень з його квартири лунав то сміх, то плач, а вночі – тихий стогін й нерозбірливі слова, судячи з усього німецькою. Якщо приїжджі співчували долі перспективного спеціаліста, то кожен місцевий пригадав старий переказ, який мов підводний човен виринув з найглибших куточків пам’яті. В перервах між роботою, біля під’їздів та на кухнях люди розповідали, що Дмитро начебто побажав великого багатства, але замість золотих гір отримав безліч проблем.

На жаль, історія інженера закінчилася трагічно. Рівно через рік мертве тіло Дмитра в дорогому костюмі, який він одягав кожного дня та встиг затерти до дірок, знайшли біля стіни одного з будинків. Його заросле щетиною лице не виражало ані жаху, ані переляку, лише повний спокій. Слідів боротьби на тілі виявлено не було, а причиною смерті стала зупинка серця. Вже на похоронах Дмитра, коли я дивився на його бліде обличчя, у думках зринула сцена, як за тиждень до цього він підійшов до мене на ринку та схопивши за лікоть почав щось жваво розповідати. Мені важко згадати, про що він конкретно говорив, але деякі фрази, такі як «всіх обдурю», «обведу навколо пальця» та «відкуплюся від них» чомусь міцно засіли в моїй голові.

Варто сказати, що протягом останнього року життя в Дмитра регулярно ставалися подібні, так би мовити, «напади». Багато людей пригадувало, як він цілими днями безцільно вештався вулицями міста, хизувався перед перехожими кістками тварин, намагався придбати щось в магазинах за уламки скла та гордо демонстрував кожному зустрічному жмути волосся. У його викривленій свідомості банкноти та дорогоцінності означали не більше, ніж обгортки від цукерок, а всілякий непотріб у той самий час міг набувати неабиякого значення. Словом, усім своїм виглядом Дмитро справляв враження якогось гротескного магната, з перевернутим догори дриґом розумінням багатства та чудернацьким уявленням про гроші.

Згодом мені разом з вже підстаркуватим Михайлом Степановичем довелося бути понятим під час обшуку його квартири. На той момент сусіди неодноразово скаржилися на те, що звідти тхне як з помийної ями, тому оселю Дмитра довелося зламати. Відчинивши двері, ми разом зі слідчими натрапили на гори сміття, через які з труднощами пробиралися, мов криголам через товщу льоду. У ніс бив мерзенний сморід, від якого голова йшла обертом, а сама квартира нагадувала суцільне звалище. Тут і там до стелі височіли колони з книг та газет, підлогу вкривала суміш бруду й порожніх пляшок, а по столах та підвіконнях повзали величезні таргани. Що особливо кинулося нам в очі, так це те, що за рік відлюдництва Дмитро встиг притягти до квартири купу зламаних меблів, вицвілий перський килим, несправні магнітофони і ще багато предметів тогочасної розкоші. Мені навіть спало на думку, що якби не занепалий вигляд, це місце могло б нагадувати помешкання члена партії або відомого вченого, яким, мабуть, уявляв себе Дмитро. Проте, з роздумів мене вирвав дільничний, який закінчив щось записувати до протоколу і велів нам забиратися з цього королівства антисанітарії.

Третій випадок стався на початку нульових. Наступною жертвою стала жінка на ім’я Лариса, дружина впливового бізнесмена, який внаслідок успішних махінацій та неймовірних хабарів зміг «прихватизувати» металургійний завод. Разом зі своїм чоловіком вона мешкала в розкішній трикімнатній квартирі та весь вільний час присвячувала відвідуванню фітнес-клубів, модних бутиків й спа-салонів, аби якнайдовше зберегти власну красу. Однак, з часом роки почали брати своє, і старі методи більше не допомагали, тому в пошуках нових способів підтримання молодості Лариса вирішила зануритися в містику. У часи, коли вся країна приходила до тями після буремних 90-х, вона витрачала великі кошти на екстрасенсів, спіритичні сеанси та езотеричну літературу. У гонитві за вродою Лариса й зіткнулася з прокляттям, яке її згубило.

Говорять, що під час посиденьок у вишуканому ресторані одна з її подруг жартома обмовилася про старий обряд, за допомогою якого можна втілити в життя найзаповітніші мрії. Це викликало в Лариси великий інтерес, тому вона почала більше дізнаватися про нього. Розпитувала місцевих, говорила з очевидцями та навіть збирала по крихтах інформацію в архівах, використовуючи зв’язки чоловіка. Незважаючи на те, що попередні випадки були Ларисі добре відомими, вона аж ніяк не збиралася здаватися та наполегливо продовжувала свої спроби доторкнутися до позамежного.

В кінці-кінців, ці пошуки привели її до мене.

Одного дня Лариса завітала з двома бритоголовими амбалами до моєї квартири та запропонувала непогані гроші хоча б за якісь відомості про давній ритуал. Перебуваючи під пильним поглядом тих велетнів, я був вимушений погодитися, та розповів усе, про що знав. Кілька разів я навмисно зробив акцент на двох вищеописаних історіях, але Ларису це зовсім не цікавило. Отримавши бажане, вона залишила на столі солідну пачку купюр та разом з охоронцями покинула мою оселю.

Відтоді з Ларисою почали відбуватися незвичайні речі. Вона різко втратила вагу, її гарне обличчя змарніло та вкрилося зморшками. Шкіра жінки набула неприроднього відтінку, а колись світле волосся скидалося на купу соломи. Втім, це не заважало Ларисі цілими днями невідривно стояти навпроти дзеркала, змінюючи наряди та милуючись примарною вродою, у той час коли її справжня краса поступово згасала. Вона повністю відмовилася від модних процедур, викинула дорогу косметику, а замість гелів, масок та шампунів почала використовувати дивні трави, болотяну воду та багнюку. Зовсім скоро жінка перетворилася на бліду тінь колишньої себе, від якої швидко відхрестилися всі подруги та знайомі.

Єдиною людиною, яка спочатку намагалася виправити ту ситуацію, був її чоловік. Він витрачав шалені гроші на лікування та звертався до найкращих медичних закладів, але безуспішно. Стан здоров’я Лариси, як психічний, так і фізичний, ставав дедалі гіршим. За кілька місяців вона, здається, постаріла років на двадцять, а від її взірцевої зовнішності не лишилося й сліду. В результаті, у бізнесмена опустилися руки. Він почав проводити більше часу поза домом, знайшов собі молоду коханку, а згодом й взагалі виставив Ларису за двері. Останні роки свого життя вона провела у психіатричній лікарні, де кожного дня позувала перед заґратованими вікнами, кахельною плиткою, сталевими кранами та іншими поверхнями, де могла знайти своє відображення.

З тих пір в нашому районі не ставалося нічого паранормального. Це й не дивно, адже зараз немає кандидатів, які підійшли б для наших домівок. Попри постійні патрулювання на вулицях, поблизу кафе та заправок, біля автобусних зупинок та кіосків мої люди не можуть знайти того, хто б прагнув чогось настільки сильно, що готовий був би віддати за це свою душу. Вже тривалий час ніхто не ведеться на плітки про легенду, яка допомагає нашим будинкам непорушно стояти вже понад пів століття. Але ті, хто колись повірив у це, вже навіки залишилися тут, у старих вікнах, дерев’яних підлогах та облупленій штукатурці. Іноді вони намагаються вилізти зі стелі, схопити мене за ногу або затягнути до стін. Я лише спостерігаю у відповідь, мовчки дивлюся на їх химерні образи та намагаюся бути вдячним, адже завдяки їх вчинкам ми продовжуємо жити тут.

Зараз мені вже далеко за дев’яносто, моє тіло прикуте до ліжка, а уражені артритом пальці ледь тримають кулькову ручку. Однак, навіть в такому стані я продовжую очолювати культ, який започаткували полонені німці та тривалий час підтримував мій учитель і наставник – Михайло Степанович. Він так само любив наш район, як тепер його люблю я, і був готовий на все заради нього. Слідуючи прикладу Генріха, Михайло Степанович теж віддав себе цим будинкам, як і багато інших членів нашої спільноти.

Тепер прийшла й моя черга. Я прекрасно розумію, що протягну недовго, і коли цей текст буде закінчений, мені варто буде лише зібрати сили в кулак, щоб здійснити обряд. Тоді стіни кімнати здригнуться, відкриваючу дорогу до іншого світу, і ті, хто десятиліттями жив у цеглі, проведуть мене до нього. Після цього моя місія нарешті буде завершеною, а душа, разом з усіма її гріхами, спогадами та почуттями назавжди стане частиною будинку.