Create Next App

Мене звати Сергій Іванович Юрченко, сьогодні 23 листопада 2015 року. Вже кілька тижнів я перебуваю в стані глибокого відчаю, спричиненого бридкими спогадами, які щоденно рвуть на шматки мою душу. Пишу цей текст з надією на те, що хтось рано чи пізно все-таки його знайде, адже невдовзі мені потрібно йти, і я дуже сумніваюся в тому, що зможу повернутися назад та особисто розповісти про речі, з якими мені довелося зіткнутися. Після подій тієї ночі усі мої уявлення про навколишній світ просто розлетілися вщент, немов хиткий картковий будиночок, а те моторошне відкриття, яке ми здійснили поза своєю волею, й досі викликає в мені дивне почуття із суміші жаху та захоплення. Проте, щоб уникнути сумбуру й плутанини, з цього моменту я намагатимусь викласти свою оповідь максимально послідовно та детально. Дякувати Богу, часу в мене є ще вдосталь.

Все почалося тоді, коли велику лісопильню, на якій я працював усе своє життя, майже рік тому закрили, залишивши мене та багатьох моїх односельців без джерела доходів. Іншої роботи в нашому селі не було, тож більшість людей були змушені покинути свої домівки та шукати кращої долі у великих містах або закордоном. Мені ж, звичайному неосвіченому чоловіку, покинутого дружиною та забутого власними дітьми, їхати не було куди. Крім того, ще одною обставиною, яка лежала тягарем на моїх плечах, був догляд за стареньким батьком, в якого останнім часом почала прогресувати тяжка хвороба. Відтак, опинившись у такій складній ситуації, я був вимушений братися за будь-яку можливість заробити, яку мені підкидувала доля.

За ті нестерпні вісім місяців, сповнених відчаю, бідності, поневірянь та подекуди навіть й голоду, мені довелося змінити безліч місць роботи. Я тягав цеглу під палючим сонцем на будівництві, працював вантажником на міському складі, деякий час таксував та спробував себе ще в багатьох інших професіях. Ба більше, до того часу я вже встиг продати зі своєї оселі все, що могло представляти хоч найменшу цінність, а також заліз по вуха в борги та кредити, віддати які вже навряд чи колись вийде. Однак, попри всі мої намагання, ті кошти все одно не могли повністю покрити витрати на ліки й препарати, які були так необхідні моєму батьку. Отож, перебуваючи в полоні всіх цих життєвих обставин, я й почав працювати на Олега.

Олег був моїм давнім шкільним приятелем, який після Майдану почав займатися нелегальним видобутком бурштину. Добре знаючи про моє паскудне становище, він й запропонував мені долучитися до його бригади. Скільки себе пам’ятаю, Олежка завжди займався доволі сумнівними справами та за своє недовге життя встиг обрости впливовими зв’язками у кримінальних колах. Після того, як Волинь охопила бурштинова лихоманка, він разом зі своїми братками теж поринув з головою у цей, так би мовити, «бізнес». На скільки мені було відомо, Олег навіть брав участь у сутичках з міліцією, бандитами та копачами, які тоді регулярно спалахували у різних куточках нашої та кількох сусідніх областей, а також постійно мав при собі зброю для таких випадків, як і всі інші члени його шайки. Врешті-решт, завдяки цій справі йому вдалося швидко піднятися, про що яскраво свідчив його дорогий одяг, новенька іномарка та розкішно оздоблений двоповерховий будинок.

Багатство та стрімкий успіх Олега справили на мене глибоке враження, тож після недовгих роздумів я вирішив погодитися на його пропозицію. Ця можливість здавалася мені єдиною рятівною соломинкою, вхопившись за яку, можна було б нарешті оплатити лікування батька та вирватися з пекла постійної бідності. Тепер, озираючись назад я розумію, що моє рішення було тоді не зовсім зваженим. В той момент мій розум був повністю затьмарений солодкою перспективою швидкого заробітку, тому усвідомлення всіх можливих ризиків прийшло до мене занадто пізно, а розуміння того, що це може бути квитком в один кінець – ще пізніше. Втім, на моє переконання, жодна жива душа не змогла б передбачити те, що нас всіх мало спіткати.

Долучившись до бригади Олега, я майже одразу взявся до роботи. Наша команда складалася з восьми людей, які були родом з довколишніх сіл. Деяких я знав давно, з деякими познайомився вже в процесі роботи, але в результаті мені так і не вдалося хоча б з кимось добре заприязнитися. Скоріше за все, цьому завадила досить суттєва різниця у віці, поглядах та характерах, проте всіх нас об’єднувало одне – бажання вижити та прогодувати власні сім’ї.

Кожен з нас мав свою сферу обов’язків: одні працювали з бурами, другі подавали й тримали шланги, які під напором води виштовхували бурштин на поверхню, а треті вже виловлювали його за допомогою звичайних сачків. В роботі нам допомагала помпа китайського виробництва, що давало значну перевагу над багатьма іншими копачами. На те чи інше місце ми виїжджали переважно вночі, щоб не привертати до себе зайвої уваги, а під ранок складали все приладдя в мікробус та забиралися геть. Досить часто наші пошуки закінчувалися безрезультатно, але іноді нам все ж вдавалося знаходити таке бажане дорогоцінне каміння, що завжди викликало ейфорію та бурю інших приємних емоцій.

Через кілька місяців мені нарешті вдалося закрити частину боргів та придбати все необхідне для лікування батька, який вже невдовзі пішов на поправку. Зараз я впевнений, що тоді був найкращий момент для того, аби покинути цю роботу, але після такого успіху зупинитися було вже неможливо. Гроші текли рікою, а бажання повертатися на будівництво чи горбатитись на складі в мене зовсім не було. До того ж питання з кредитами й досі залишалося не вирішеним, тож мені не залишалося нічого іншого, окрім як продовжувати шукати ночами ті каменюки.

Так минали дні й тижні. Ми працювали, стабільно отримували зарплатню та ні на що не жалілися. Думаю, наші справи й далі йшли б як слід, якби одного дня ми не відкопали б ту дивну річ.

Це був маленький старовинний медальйон, на якому зображався високий, закутий в лати чоловік з довгим волоссям, який зайняв войовничу позу та наче ось-ось мав атакувати свого невидимого ворога. Своїми розмірами та прикраса нагадувала невеличку монету, а в її чудернацькій формі та численних різьбленнях простежувалися якісь чужі, непритаманні для нашої культури риси. Зі сто відсотковою упевненістю також можна було говорити про її давність, адже матеріал, з якого вона була зроблена, окислився та набув зеленуватого кольору. Попри це, медальйон все одно непогано зберігся як для предмета, який пролежав у землі стільки часу, а майстерність його вироблення була настільки високою, що чітко прослідковувалася навіть через сотні років.

Знахідка такого древнього артефакту викликала у нашому колективі бурхливі дискусії. Іноді в коротких розмовах мої колеги висували різні припущення щодо його походження, від цілком раціональних до зовсім фантастичних. Однак, найбільш неймовірними були чутки, які розпускав Іван Максимович, один літній чолов’яга, який в минулому працював чи то вченим, чи то археологом.

На жаль, дослівно викласти те, що він розповідав, я не зможу, оскільки тоді мені було не до його забобонних казочок. Пригадую тільки, як старий постійно говорив про те, що впізнає у зображенні того чоловіка якогось давнього язичницького бога, але начебто не зі слов’янського пантеону. Також він припускав, що медальйон опинився в тутешніх краях завдяки германським племенам готів, які прийшли на ці землі ще задовго до впровадження християнства. Разом з собою вони принесли власні вірування, огидні обряди та потворних ідолів, яким поклонялися на своїх капищах у найтемніших лісових нетрях. Лише шалений натиск гунів зі сходу змусив їх відступити з наших теренів, але далеко не всі були готові так просто покинути давно обжиті місця. За переказами, деякі особливо фанатичні віряни сховалися тут, серед диких хащів та непрохідних боліт, продовжуючи здійснювати криваві ритуали та зберігаючи пам’ять про своїх богів.

Максимович розповідав ще багато чого цікавого, але як вже було зазначено, в той період я не надавав його словам особливого значення та просто пропускав їх повз вуха. Дещо пізніше мені також вдалося довідатися, що він намагався донести ці байки й до Олега, але той тільки відмахувався та сміявся у відповідь. Як наслідок, через ці розповіді старигана досить швидко перестали сприймати серйозно в нашому колективі. Одних він дратував, а інші з нього відверто насміхалися, тож невдовзі Максимович полишив свої спроби когось в чомусь переконати та одного дня просто покинув бригаду. Тоді вся ця ситуація виглядала доволі дивно, але якби там не було, напевне я міг сказати лише одне – за ту старезну штукенцію точно можна було б отримати солідну суму на чорному ринку. Однак, Олег з якоїсь причини не став продавати медальйон та залишив його собі, в якості талісмана.

Поступово у пошуках нових бурштинових жил нам доводилося заглиблюватися все далі й далі, до найбільш важкодоступних та найменш відомих закутків поліських лісів. В той період ми об’їздили не один десяток глухих місць, і саме в одному з них ми й опинилися того дня. Воно знаходилося приблизно за 10-12 кілометрів від одного крихітного села, розташованого поблизу кордону. За словами нашого боса, в тамтешніх лісах були закапелки, які оминули стороною інші копачі, і в яких ми гарантовано мали б натрапити на великі поклади сонячного каменю. Не гаючи часу, того ж дня ми завантажили все необхідне в мікробус та вирушили в дорогу.

Осінній ліс, який вже встиг скинути своє яскраве вбрання, зустрів нас похмуро й непривітно, мов небажаних гостів. Могутні дерева, які височіли над нами неначе мовчазні вартові, непорушно стояли на варті чогось таємничого й невідомого. Старенький мікробус поволі просувався багнистою дорогою, яка поступово ставала все менш помітно проглядатися, а згодом й зовсім зникла. Зазвичай в лісі я завжди почувався як риба у воді, але того разу все було навпаки. Тоді я відчував себе там чужинцем, який нахабно порушив якийсь усталений порядок речей, а все живе й мертве навколо ніби вимагало від нас, щоб ми зараз же забиралися геть.

Нарешті діставшись до пункту призначення, ми вийшли з машини та на повні груди вдихнули свіже повітря. Наш мікробус зупинився біля невеличкої галявини, вкритої високою травою, пожовклим листям та численними кущами. З однієї сторони вона межувала з болотом, а з іншої – з давніми й величними соснами. Поступово на землю почали спускатися сутінки, тож озброївшись ліхтарями й прожекторами, ми взялися за діло. Звідусіль лунали звуки роботи, а недовготривалий гуркіт бурів поступово змінився монотонним торохкотінням помпи, яка допомагала шар за шаром вимивати розм’яклий після дощу ґрунт. Лише Олег безцільно блукав поміж нас, роздивляючись свій талісман. Мабуть, саме з цього медальйону все й почалося.

Тоді мені якраз було потрібно повернутися до машини за деякими інструментами, тож у мене була можливість спостерігати за всім, як на долоні. Надто заклопотані, спершу мої колеги навіть не помітили той дивний туман, який повільно, але впевнено насувався з усіх сторін. За кілька хвилин він повністю оповив всю галявину, і якби не світло ліхтарів й прожекторів, ми б опинилися відрізаними один від одного. Робота зупинилася, шум помпи затихнув, і деякий час чулися тільки занепокоєні розмови моїх компаньйонів, які були зачаровані цим невідомим природним явищем. Невдовзі я відчув легку пульсацію під ногами, наче неподалік від нас їхала ціла колонна важкої техніки. Проте, на багато кілометрів навкруги не було жодної траси, а про землетруси в наших краях чули лише з новин, тож тривога всередині мене стрімко наростала.

Раптом усі стурбовані балачки перервав пронизливий крик Олега, чиє тіло почало химерно звиватися й викручуватися. Впавши на коліна, він, наче втративши контроль над собою, в шаленому припадку почав невпинно викрикувати якусь зловісну промову, здіймаючи руки догори та сильно стискаючи свій медальйон. Його постать у світлі променів прожектора нагадувала жерця, який готується здійснити криваве жертвоприношення, а ті нерозбірливі слова, які він знову й знову промовляв не своїм голосом, просто не могли належати до жодної з нині існуючих мов.

В один момент зі сторони боліт пролунало гудіння настільки гучне й протяжне, що намагатися описати його у цих рядках немає жодного сенсу. Здається, в ньому одночасно була зосереджена вся коли-небудь відома світу лють, ненависть та злість, яка змусила одних затулити вуха, а інших схопитися за голови від незбагненного страху. Після цього оглушливий звук сотень духових інструментів луною прокотився всією галявиною, наче перед початком великої битви, а скрізь нього ледь чутно пробивалася проклята проповідь Олега, яку він все ще продовжував повторювати з маніакальною впертістю. Пульсація під ногами посилилась, кілька висохлих дерев з сильним хрускотом впали на землю, і невдовзі з глибини боліт неквапливо зринули вони.

Кремезні вершники, чия кількість могла б зрівнятися з невеличкою армією, похмуро здійнялися над болотом, мов древні кам’яні статуї. Їх десятки сталевих обладунків сліпуче сяяли, розрізаючи собою чорноту беззоряної ночі, а розлючені коні несамовито іржали, готові в будь-який момент стрімголов кинутися вперед. Сам величний вигляд цих воїнів викликав тремтіння по всьому тілу, а їх ритмічний спів водночас заворожував та лякав ще більше. Не знаю чому, але замість того, щоб негайно вшиватися звідти, я просто мовчки продовжував спостерігати за цим видовищем, як і всі інші. І хоча мої спогади про ті події є доволі туманними, але я чітко пам’ятаю відчуття незрозумілого захвату й спокою, яке скувало мене своїми невидимими кайданами.

Через мить вони з усіх сторін почали наближатися до нас, залишаючи за собою ледве помітне біле світло. Ми ж своєю чергою продовжували непорушно стояти на своїх місцях, оповиті первісним та абсолютно незборимим жахом. Складалося враження, наче ногам було байдуже на сигнали про втечу, які мозок відчайдушно надсилав до них, а всі м’язи ніби в одну мить стали гранітними, відмовляючись зрушити хоча б на міліметр. Лише на секунду я помітив, що медальйон в руках Олега теж випромінює яскраве сяйво, до якого й стягувалася вся ця кавалерія, мов комашня на світло ліхтаря. Він, продовжуючи перебувати під владою якоїсь позамежної сили, рушив через туман їм назустріч та очолив ту потойбічну процесію, яка невдовзі повністю оточила усіх робітників.

Мабуть, зі стану трансу мене вирвав саме їх несамовитий крик та звуки пострілів. Схаменувшись, я миттю розвернувся та з усіх сил кинувся тікати, не розбираючи перед собою дороги. Продираючись через густі зарості, мені в той самий час доводилося боротися з нестримним бажанням озирнутися назад, яке тоді лише якимось дивом не оволоділо мною. Гадаю, це не сталося тільки тому, що перед моїми очима й досі продовжувала стояти та жахлива картина, а за спиною лунав пекельний вереск, гучна стрілянина та страхітливий спів, які й гнали мене вперед, і навіть коли я пробіг вже доволі велику відстань, їх відгомін все ще доносився до моїх вух.

Детально описувати те, як виснаженого мене знайшли на околиці лісу, я не бачу сенсу. Єдине, про що варто згадати – довгі й нудні допити у відділку міліції, які відбулися після цього. Факт безслідного зникнення цілої групи старателів поставив у глухий кут всіх місцевих ментів та здійняв галас у ЗМІ, однак всі розслідування та пошуки не дали жодного результату. Мені ж, щоб не потрапити до психлікарні, довелося майже на ходу вигадати цілу історію про те, як на нашу бригаду напали невідомі озброєні люди, і як мені успішно вдалося накивати п’ятами. На користь моїх слів свідчили гільзи від куль, які були чи не єдиною знахідкою, виявленою на місці тієї галявини. Зрештою, слідчі спихнули все саме на розбірки між бандами за сфери впливу, а мене відпустили через брак доказів.

Звісно, далі мені б хотілося написати про те, що все стало на свої місця, життя повернулося у звичне русло, а ті події тепер залишилися десь далеко позаду, але в такому випадку це було б відвертою брехнею. Насправді ж та триклята ніч стала лише початком кошмару, який переслідує мене й дотепер. Відтоді, де б я не був і куди б не пішов, мені всюди вчувається той замогильний гул, що лунає десь прямо з глибин моєї свідомості. Кожного дня він пробирає мене до кісток і щоразу стає все наполегливішим, змушуючи мій знесилений розум в найменших подробицях пригадувати все, що сталося. Однак, ще більшим жахом для мене є те, що іноді в потоці тієї божевільної какофонії мені вдається впізнати надривні голоси Олега та моїх напарників, які постійно волають та благають тільки про одне – негайно приєднатися до них.

І ось, я знову чую їх поклик. Там, прямо за вікном. Той величний багатоголосий спів. Він поступово наростає. Мені більше не хочеться опиратися йому. Я йду.